Post-Поступ, №2(22) (лютий 2008)

Катерина КИРИЛОВА, Львів

Віктор МОРОЗОВ:

„ ... ПЕРЕДІ МНОЮ СТОЯВ КАПЕЛЮХ, І ХТОСЬ КИНУВ ДО НЬОГО КІЛЬКА ГРИВЕНЬ”

Бунтар і філософ, який ніколи не плив за течією, виявляючи і шліфуючи різноманітні грані своєї талановитої особистості – співочу, артистичну, письменницьку, перекладацьку. Людина, яка протягом останніх тридцяти літ злітала на олімп народної любові і популярності та перетворювалась на самітника, шукаючи відповіді на важливі для кожної мислячої людини питання. Але перш ніж усе це прочитати, ви вже побачили фотографію, тож знаєте: йдеться про Віктора Морозова.

- Пане Вікторе, дозвольте спровокувати вас на ностальгію. Один з ваших перших проектів називався „Арніка” і був дуже популярний у Львові та за його межами. Які маєте спогади з тих часів? Інколи ви згадуєте про перші гітари, на яких доводилось грати. Рубані власноруч, сокирою... Чи вони десь збереглися?

- Звісно, що я з приємністю згадую той час. „Арніка” – це моя юність, а рубані гітари – то взагалі, можна сказати, дитинство. Власне це було задовго до „Арніки”, ще у Кременці на Тернопільщині, де я народився, де я створював свої перші рок-колективи. Там були перші виступи - і перші провали, і перші успіхи. Літа дитинства для мене, як і для кожної людини, – одні з найкращих років життя. Щодо гітар, то, мабуть, сьогодні їх можна було би виставити на аукціоні і продати за кілька мільйонів, але, на жаль, ми квапилися поміняти їх на нормальні інструменти, тож просто покинули на якомусь звалищі. Може, десь там вони досі й лежать.

- Як ви ставитесь до того факту, що деякі музиканти з групи „Арніка” сьогодні виступають просто на вулиці, грають „на капелюх”?

- Якщо однією з причин таких виступів є заробляння грошей, то іншою, і я все-таки думаю – найголовнішою, є те, що музиканти роблять це задля власного задоволення. Є вуличні театри, то чому не можуть бути вуличні музиканти, для яких важливо спілкуватися з живою публікою на свіжому повітрі... Як знати, можливо, я сам колись буду грати для випадкових перехожих. До речі, я вже мав такий досвід. Щоправда, це відбувалося під час фільмування мого кліпу у Львові. Я грав, а переді мною стояв капелюх і хтось кинув кілька гривень. Тоді я зрозумів: насправді це не такий уже й поганий спосіб заробітку.

- Можливо, в системі радянської влади все-таки було щось симпатичне для вас?

- Ні, це була система абсолютної несвободи і нав’язування чужорідних для мене принципів. А я за гороскопом Тигр – знак, який в жодному разі не сприймає контролю над собою, не сприймає диктатури. Незважаючи на те, що у цей час миналися моє дитинство та юність, радянська влада завжди викликала в мене тільки внутрішній спротив.

- Втім, ще за панування радянської влади вам вдавалося проводити концерти з театром „Не журись!” на таких великих сценах, як у Львівській філармонії. Зокрема, під час одного з концертів там у 1989 році ви виконали український гімн. Як вам вдавалося організувати ці виступи та чи мала подібна імпровізація якісь наслідки для вас особисто, для інших учасників гурту?

- В той час справді відбувалось багато дивних речей. Тоді ще існувала система цензури, і кожну художню програму перед показом доводилося затверджувати. Ми ж мали у своїй програмі переважно твори з антирадянським змістом, зокрема, висміювали живого ще тоді Кагановича або радянський міф про Павлика Морозова. Доводилося викручуватись. Наш пан директор знайшов цензора, який полюбляв українську горілочку, частував його, і після певної дози той зі словами „та пішли вони всі на... з вами” підписував усе, що хоч. Таким чином нам вдавалося цілком офіційно проводити наші концерти із забороненими піснями та віршами. Хоч після того, звісно, були і виклики в обком, і дуже суворі попередження...

- Може, пригадаєте уривок популярної пісні чи вірша з тих часів?

- Це уривок із пісні про Павлика Морозова, автором слів якої є Андрій Панчишин.

Я маленький хлопчик, виліз я на стовпчик,

Дивлюся і плачу, свого батька бачу.

Пильно придивлюся, напишу заяву,

Заведуть на батька кримінальну справу.

Павлік Морозов – зразковий піонер,

Павлік Морозов – живий, він ще не вмер.

Хлопчики й дівчатка, вбив він свого татка,

Павлік Морозов – зразковий піонер!

- Чи правда, що театр „Не журись!” як творча одиниця досі функціонує?

- Так, наш офіс міститься, як і раніше, на вулиці Братів Рогатинців. Туди можна зайти і побачити старі й нові афіші. Є директор – Остап Федоришин, час від часу він навіть організовує концерти під маркою „Не журись!”. Інша річ, що все це не має вже такої гучної популярності, як було наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Щоправда, ми проводили вечір до 15-ї річниці заснування театру, а цього року маємо 20-ту річницю. Цілком можливо, що також щось організуємо. Може, навіть запросимо Катерину Ющенко, з якою я бачився місяць тому на презентації дитячої книжки, яку вона переклала. Коли вона довідалась, що я був одним із „Не журись!”, страшенно зворушилась, сказала, що на початку 1990-х, у період великої депресії, її рятували лише касети з нашими записами. Пані Катерина навіть згадувала окремі пісні й просила, аби ми її обов’язково запросили, якщо матимемо спільний виступ.

- Ви, як виконавець батярських пісень, маєте власне трактування. Хто такі батяри? Які у вас відчуття під час виконання цих пісень?

- Я мав перший досвід спілкування з батярами, справжніми старими батярами, навчаючись в університеті наприкінці шістдесятих. Батяри – це великий шмат львівської культури, причому абсолютно унікальний, якого не було більше ніде, в жодному іншому місті світу. Ця культура з’явилась у Львові в той час, як він був дуже специфічним містом, таким собі галицьким Лас-Вегасом - містом розваг, кнайп і борделів. Люди приїздили сюди, щоб розважатися, і люди жили тут для того, щоб розважатися. Це було абсолютно вільне місто, таке космополітичне гуляйполе, в якому варилася каша з різних культур і національностей. Власне батярські пісні – яскравий приклад цього, мова, якою вони виконуються, це суміш різних говірок і діалектів. Але змінився час, змінились люди. Сьогодні, коли я співаю ці пісні, то пригадую собі тих старих батярів та намагаюсь перевтілитись на якийсь час у них. Та чи почуваюсь я справдешнім батяром? Можна і так сказати, адже ставлення до життя у мене цілком гедоністичне й несерйозне.

- Ви якось сказали, що в сьогоднішньому Львові почуваєтесь чужинцем. Чому так?

- Мабуть, тому, що не всі зміни у Львові є на краще. З’являються якісь химерні архітектурні споруди в самому центрі, які не пасують духу Львова. Інша причина: люди, які створювали мистецьку ауру міста, на жаль, повиїжджали звідси. Та і я сам тепер тут буваю переважно наїздами. Все це і зумовлює те, що я почуваюся у Львові чужинцем. На жаль.

- З Оксаною Білозір ви записали спільну платівку. Чи бачитесь з нею сьогодні? Як поставилися до призначення її міністром культури?

- Ми мали спільну платівку, кілька касет, два музичні телефільми. Але це було дуже давно, ще наприкінці 1980-х, коли був живий Ігор Білозір. Фактично він і схилив нас до думки створити спільний проект, йому здавалось, що наші голоси гарно зливаються. Я маю добрі спогади про запис, але наживо ми ці пісні лише двічі виконали. Це була суто студійна робота, після якої ми особливих контактів не підтримували. А щодо міністерської роботи Оксани Білозір, то я вважав і вважаю це за помилку. Коли люди, які мають займатися мистецтвом, починають займатися бюрократичною роботою – з цього нічого доброго не виходить. Міністром культури має бути бюрократ та чиновник, який добре знає залаштункові секрети й механізми кабінетного життя.

- Серед інших разом з „Мертвим півнем” ви виступали на Майдані у 2004 році. Чи й далі цікавитеся політикою? Не шкодуєте, що тоді пішли на Майдан?

- Політикою цікавлюся. Але збоку, бо я з натури аполітичний. Політика – брудна річ, і туди краще не встрявати, хоч інколи хвиля виносить тебе, і вже не можеш опиратися. Так було наприкінці 1980-х з „Не журись!”, коли ми мали багато політичних пісень, так було з Майданом, куди ми потрапили разом з „Мертвим Півнем”. Я не шкодую про це, то був унікальний досвід – просто побувати там, відчути цю ауру. Це було дуже цікаво, незважаючи на те, що пізніше політики все зіпсували. Так би мовити, пустили коту під хвіст.

- Які маєте відчуття, коли доводиться впізнавати себе у літературних героях в книжках своїх друзів-письменників?

- Я із задоволенням прочитав нову книжку Андруховича „Таємниця”. Хоч дехто її критикує, для мене кожна сторінка – це ностальгійний спогад, поза тим, що я в цій книжці також фігурую. Це дуже цікаво – знову опинитись у тому часі й подивится на себе збоку, очима іншої людини. Мене самого також весь час підштовхують і Віктор Неборак, й інші до написання спогадів. Багато цікавого було в житті, і я над цим постійно думаю, але наразі руки не дійшли.

- Прокоментуйте, будь-ласка, свої слова „Публічна діяльність – це зайве викидання енергії”?

- Йдеться про те, що чим більше виставляєш себе на показ, тим більше твоєї власної енергії висмоктують інші люди. Як наслідок у тобі постійно утворюється порожнеча, пустка, яку чимось слід заповнювати. І ти мусиш виходити на сцену, трибуну чи майдан, аби підживитися енергією глядачів. Виходить таке вампіричне замкнене коло. Але з часом кожна людина має осмислити, для чого вона прийшла в цей світ і куди піде далі. Для цього, на мою думку, їй варто частіше усамітнюватись і заглиблюватися в себе, а не вистрибувати на сцені під вогнями софітів.

- Якось ви сказали, що з віком людина припиняє читати нові книжки, а все більше перегортає сторінки творів улюблених письменників...

- Ці слова – мій плагіат з Гессе. Він казав наприкінці свого життя, що його не цікавлять нові книжки, він хоче перечитувати улюблені, і йому не хочеться їхати у якісь нові місця, а хочеться повертатися до любих серцю. Для мене це також є близьким і зрозумілим. І якщо я вже беруся перегортати якусь улюблену книжку, то це знов-таки Гессе - „Степовий вовк” або „Сідгартха”.

- І наостанок не можу не запитати про „Гаррі Поттера”. У чому, на вашу думку, загадка популярності цієї книжки?

- Загадка популярності невідома нікому. Крім мне. Я знаю, але не скажу. В тому і є найбільша таємниця книжки: нікому не вдається розгадати. Вочевидь, це пов’язано з магією.